… Позаминулого року мені випало брати участь у вельми жвавій дискусії на тему «що таке квір», і (чи можна) як(ось) визначити українське квірне мистецтво. Впродовж кількох годин художник, куратор і журналістка не могли дійти бодай якоїсь згоди, попри те що всі троє так чи інакше працювали з гендером та сексуальністю, і не вперше стикалися з цими питаннями.
Ми були не першими, хто втрапили в пастку розпливчастості поняття «квір» і складнощів його переносу із англофонного до українського контексту. Вочевидь, не будемо й останніми. Втім, повномасштабна російська інвазія додала нову, можливо, більш чітку перспективу до роздумів про український квір (як і до багатьох інших роздумів). Я вдячна проєкту «Once upon a Queer» за можливість нею поділитися — а заодне разом поміркувати про те…
Слово «квір» походить з англійської; точне походження і дата його появи невідомі, але вважається, що вже на початку двадцятого століття його почали вживати для позначення «ненормативних» сексуальних практик — насамперед, гомосексуальних, а також практик гендерної трансгресії (див. Somerville, 2014). Спочатку це був безумовно негативний термін: найпростіше його можна перекласти як «збоченець».
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х англофонні ЛГБТ-активістки почали «привласнювати» образливе слово, перетворювати його на політично заряджений означник. Оновлений «квір» мав окреслювати не тільки сексуальні та гендерні ідентичності, а й незгоду з існуючими в суспільстві уявленнями про те, що є, а що не є нормою (див. Warner, 1993). У світі, де еталоном «нормальності» був білий гетеросексуальний чоловік середнього достатку, негетеросексуальні, гендерно неконформні, не-білі, маргіналізовані люди перетворили зневажливий вигук на заяву про право бути.
Також на початку 1990-х зʼявився напрямок наукових пошуків, що отримав назву квір-теорія. На відміну від так званих gay and lesbian studies, що досліджували проблеми ЛГБТ-спільноти у за замовчуванням гетеронормативному* суспільстві, квір-теорія радше прагне деконструювати саму цю нормативність і дослідити, яким чином наші уявлення про те, що є «природною, справжньою нормою», створюються та відтворюються у повсякденні, і як цьому сприяють владні стосунки всередині суспільства.. *тобто такому, де нормою вважається гетеросексуальність та відповідність гендерної ідентичності біологічній статі, чоловічій або жіночій.
*тобто такому, де нормою вважається гетеросексуальність та відповідність гендерної ідентичності біологічній статі, чоловічій або жіночій.
Сьогодні термін «квір» часто сприймають як іще одну ідентичність у абревіатурі ЛГБТКІ+, позначаючи нею негетеросексуальних та/або не-цисгендерних людей: такий собі «парасольковий термін». А втім, чимало голосів заперечують подібному розумінню квірності, наголошуючи на політичному аспекті квір-руху, і необхідності його відокремлення від базованих на сексуальності та гендерній ідентичності ЛГБТ-рухів. «Традиційна» боротьба за права ЛГБТ, мовляв, надто зосереджена на розширенні нормативних рамок та включенні туди ЛГБТ-людей, із урівнянням прав на шлюб, усиновлення, службу тощо.
«Квірність» же натомість має підривати норми як такі: не шлюбна рівність — а суспільство, де шлюб не є «довершенням» романтичних стосунків; не геї та лесбійки в армії — а демілітарізоване суспільство без воєн, тощо. Квірна критика уважна до класових відносин: вона опирається ідеї «гомонормативності», описаної Лізою Дагган (Duggan, 2002) — себто «унормованих» гомо- та бісексуальних людей, які приймають «правила гри» капіталістичного суспільства, і від інших «порядних громадян» відрізняються тільки вибором сексуальних партнерів. Окрім того, у американському контексті квірний рух тісно повʼязаний з анти-расизмом та анти-ісламофобією.
Таким чином, фокус уваги квірності дедалі більше зміщується із сексуальності та гендерної ідентичності на нормативність, владні стосунки, та утворювані ними системи. Наприклад, Сіма Шахсарі (Shakhsari, 2021) на прикладі Ірану розмірковує про поняття «квірної держави» — такої, що не відповідає глобальним міркам «цивілізованої, успішної держави». Цілий ряд дослідниць описують темпоральність, тобто часоплин Східної Європи як «квірну» через її нелінійність, переривчастість, невідповідність західним уявленням про лінійність та прогресію розвитку суспільства (див. інтервʼю Лесі Пагуліч і Тетяни Щурко з Недою Атанасоскі і Калінді Вора, 2020; Blagojevic та Timotijevic, 2018).
Із переносом терміну «квір» з англофонного до українського, пострадянського середовища, очікувано, виникли складнощі (чи можна було його не переносити, або замінити чимось іншим — питання поза межами цього тексту).
По-перше, у новому контексті термін втратив свій заряд резільєнтності та люті, адже українським геям та лесбійкам переважно не доводилося чути «гей, ти, квір!» як образливий вигук. Термін «квір» дістався нам вже у /відносно/ нейтральному — і не надто зрозумілому значенні.
По-друге, безумовно, різняться як передумови розвитку квір/ЛГБТКІ+ руху в Україні та США, так і регіональні владні парадигми загалом. Північно-американський ЛГБТКІ+ рух розвивався великою мірою спочатку навколо виключення гомосексуальності з переліку психічних хвороб (процес, що розпочався у 1970-х і завершився аж у 1991-му), а потім навколо дестигматизації ВІЛ/СНІД та боротьби за фінансування розробки ліків. Хоча українські ЛГБТ-ініціативи також часто починалися з профілактики ВІЛ/СНІД у 1990-2000-х (див. Фарбар, 2020; Щерба, 2020), у нашому контексті радше варто міркувати про впливи радянських репресій, поширеності «табірної культури», та патологізації будь-яких негетеронормативних проявів сексуальності на сьогоднішні уявлення про сексуальність та гендер в Україні.
На відміну від США, Україна не є ані виражено расованою країною, ані локальним «гегемоном». Вона сама є колишнім субʼєктом субординації Російській Імперії, а потім і СРСР, і навіть після отримання суверенітету у 1991 році, продовжувала піддаватися колоніальному впливу з боку РФ. Складна ж система підпорядкування зовнішньо відносно схожих «корінних народів» «титульній нації» у СРСР до сьогодні створює складнощі з визначенням характеру російсько-радянського колоніалізму серед фахівців, звичних до американських моделей колоніалізму, заснованих в першу чергу на расі (див. детальніше у Марини Шевцової, 2022). Отже, засадничі елементи північно-американського квір-руху як опору расизму і домінантності США у міжнародних відносинах не працюють в українському контексті.
Визначення «квіру» та «квірності» в Україні — складна справа. Але і обійтися без цих понять наразі вже навряд чи можливо, адже в українському контексті вони встигли «обрости» власними історіями та значеннями — які наразі не піддаються уніфікації.
Якщо визначити квірність в українському контексті складно, то окреслити «квірний» сектор української культури та мистецтва — іще складніше. Знову ж таки, навіть у англофонному середовищі, звідки квір «прийшов» до нас, немає одностайної згоди щодо того, чим він є — ідентичністю, призмою пізнання, політичною позицією, способом відчувати себе у світі, чи чимось іще.
Спроба ж визначити «квірне» мистецтво одразу викликає багато питань: чи ми шукаємо роботи, що опрацьовують квірні сексуальності? Чи роботи, що розглядають ширше коло питань через квірну прізму? Чи будь-яка робота мисткині, що ідентифікує себе як квір, також за замовчуванням є квірною? Чи можуть цисгетеросексуальні митці створювати квірні роботи — і де, у такому випадку, межа між «справжнім» квіруванням і «заграванням» з квірною тематикою? Чи потрібно відокремлювати квірну естетику від гомоеротичної? Як бути із потенційною флюїдністю — як сексуальності мисткині, так і мистецьких практик?
Якщо розглядати квірне мистецтво як засноване на опорі, виклику усталеним нормам — імовірно, ми можемо позначити «квірними» набагато більше українських художниць та їхніх робіт, аніж можна собі уявити. Наприклад, одеські шістдесятники з їхніми стратегіями напівпотайного нонконформізму. Розумію, що ідея повʼязати, скажімо, полотна Людмили Ястреб та «темний», незрозумілий «квір» може викликати неабиякий спротив. Але, знову ж таки, квірність — це вже не тільки і не стільки про сексуальність, як про інакшість і стратегії відторгнення встановлених нормативних рамок.
Буття українкою і буття квірною людиною має чимало спільних рис по відношенню до російського колоніалізму:
- Квірну людину довго переконували, що бути такою, як вона — погано; краще би їй якось закамуфлювати свою квірність.
- Прояви квірності висміюють: усе квірне — незграбне, дивакувате, несерйозне, вигадане.
- Квірну людину можна толерувати, якщо вона зробить над собою зусилля і поводитиметься «нормально».
- Квірна людина, що не хоче «бути нормальною», підлягає дисциплінуванню усіма доступними методами, у тому числі — прямим насильством.
- Зрештою, дехто вважає, що квірну людину можна вбити, якщо вона «загрожує» «правильному» суспільному ладу.
Якщо замінити у цих реченнях «квірну людину» на українку — отримаємо докладний опис проявів та наративів російського шовінізму. Додайте сюди, що у нинішніх анти-українських дискурсах Росії «квіри» парадоксальним чином посіли практично однакове місце із «бандеронацистами»: «відхилення» від «традиційних цінностей» гетеронормативного патріархату Росія бачить такою ж загрозою, як і набуття колишніми колоніями національної субʼєктності.
Ця аналогія не значить, що квірні люди не зазнають утисків всередині українського суспільства як такого. Йдеться про те, що і українські квіри як частина іншованої ЛГБТКІ+ спільноти, і українська нація як така, є квірованими субʼєктами — у різних масштабах. Якщо ми хочемо уживати англомовне поняття «квір» в українському контексті — це можна і варто робити з урахуванням домінуючої, агресивної колоніальної сили у регіоні — Росії (однак у бібліографії ви знайдете кілька посилань на альтернативні точки зору: моє слово у будь-якому разі не претендує на вичерпність). Українська боротьба за свободу і власний голос супроти російського прагнення «унормувати» чи просто «витерти» «братній народ» — цілком квірна практика.
Євгенія Селезньова – українська письменниця, художниця, медіа та культурна менеджерка. Вона є колишньою медіа-координаторкою Одеського національного художнього музею та засновницею Простір.Медіа, українського громадського стипендіального медіа-проєкту; кураторкою та співкураторкою кількох мистецьких проєктів, присвячених гендеру, ідентичності та сексуальності. Авторка понад 200 текстів, опублікованих українською, російською, англійською та німецькою мовами. Зараз Євгенія проводить магістерські дослідження з гендерних штудій у Центральноєвропейському університеті у Відні.
Ця аналогія не значить, що квірні люди не зазнають утисків всередині українського суспільства як такого. Йдеться про те, що і українські квіри як частина іншованої ЛГБТКІ+ спільноти, і українська нація як така, є квірованими субʼєктами — у різних масштабах. Якщо ми хочемо уживати англомовне поняття «квір» в українському контексті — це можна і варто робити з урахуванням домінуючої, агресивної колоніальної сили у регіоні — Росії (однак у бібліографії ви знайдете кілька посилань на альтернативні точки зору: моє слово у будь-якому разі не претендує на вичерпність). Українська боротьба за свободу і власний голос супроти російського прагнення «унормувати» чи просто «витерти» «братній народ» — цілком квірна практика.
Леся Пагуліч. 2016. «Чи можливо квірити націю: інтерсекційність і квір-політики.» Політична критика. https://politkrytyka.org/2016/07/11/chi-mozhlivo-kviriti-natsiyu-intersektsijnist-i-kvir-politiki/Леся Пагулич, Татьяна Щурко. Перевод: Ваня Соловей. 2020. «(Пере)осмысление постсоциализма: интервью с Недой Атанасоски и Калинди Вора». Критика феміністична #3, 2020: 91-111. https://feminist.krytyka.com/ru/articles/pereosmyslenie-postsocializma-intervyu-s-nedoy-atanasoski-i-kalindi-voraЮля Сердюкова, Ірина Танцюра, надія чушак. 2021. «Нас не можна включити на ваших умовах»: квір-критика імперіалістичного погляду в «Гейкейшн: Україна». Критика феміністична #5, 2022: 29-52. https://doi.org/10.52323/543921Катерина Фарбар. 2020. «Стисла українська лесбійська історія 1990–2000 років». Гендер в деталях. https://genderindetail.org.ua/library/istoriya-i-pamyat/stysla-ukrainska-lesbiyska-istoriya-1990-2000-rokiv.html?fbclid=IwAR10XdodRXxmt_5XyS2JUKY5kOSo9goQ-NONSwQKNFS2LhwQPafkVeW_cYoДзвенислава Щерба. 2020. «ЛГБТ-рух в Україні до та після Євромайдану: чи є прогрес?». Гендер в деталях. https://genderindetail.org.ua/season-topic/gender-after-euromaidan/lgbt-movement-in-ukraine.htmlBlagojević, Jelisaveta & Timotijević, Jovana. 2018. “‘Failing the Metronome”: Queer Reading of the Postsocialist Transition.” In The Future of (Post)Socialism: Eastern European Perspectives, edited by John Frederick Bailyn, Dijana Jelača, and Danijela Lugarić: 71-89. Albany: State University of New York Press. Lisa Duggan. 2002. "The New Homonormativity: The Sexual Politics of Neoliberalism" In Materializing Democracy: Toward a Revitalized Cultural Politics edited by Russ Castronovo, Dana D. Nelson and Donald E. Pease, 175-194. New York, USA: Duke University Press. https://doi.org/10.1515/9780822383901-008Shevtsova, Maryna. 2022. “Looking for Stepan Bandera: The Myth of Ukrainian Nationalism and the Russian ‘Special Operation’”. In Central European Journal of International and Security Studies 16 (3): 132-150. https://doi.org/10.51870/GWWS9820Sima Shakhsari. 2021. Queer States: Geopolitics and the Art of Government. https://www.youtube.com/watch?v=jeq3KqdjN7I Siobhan B. Somerville. 2014. “Queer,” in Keywords for American Cultural Studies, edited by Bruce Burgett and Glenn Hendler: 203-207. New York: NYU Press.Warner, Michael & Social Text Collective. 1993. Fear of a Queer Planet : Queer Politics and Social Theory First ed. Minneapolis: University of Minnesota Press.
